Запоріжжя багате на святі місця – храми та монастирі. Упродовж багатьох століть ці місця були для запоріжців не тільки центрами духовності й освіти, а й джерелами розради, до яких люди зверталися зі своїми проблемами, надіями та молитвами. Жіночі монастирі Запоріжжя стали місцем, де монахині присвячували своє життя служінню Богу і допомозі ближнім, виконуючи важливу соціальну місію. У статті розповідаємо про історію виникнення жіночих монастирів у Запоріжжі та їхню роль у житті міста. Більше на zaporizhanka.com.ua.
Заснування першого жіночого монастиря в Запорізькій області
Заснування першого жіночого монастиря в Запорізькій області стало важливим етапом в історії регіону, ознаменувавши початок духовного розвитку. Саме таким місцем був Свято-Єлисаветинський жіночий монастир, який було засновано в 1998 році в селі Жовтневе Токмацького району. Для новоствореного жіночого монастиря тоді було обрано 5 черниць з-поміж насельниць Свято-Успенського жіночого монастиря села Приморське, на чолі яких було призначено ігуменю. У 2000 році у Свято-Миколаївському храмі м. Запоріжжя було утворено скит Свято-Єлисаветинського жіночого монастиря, і цього ж року в ньому було здійснено перший чернечий постриг.
У Свято-Єлисаветинський жіночий монастир активно приїжджали нові монахині, і згодом він потребував розширення, тому адміністрація смт Комишуваха ухвалила рішення подарувати монастирю будівлю районної лікарні на 120 місць, де незабаром було проведено капітальну реконструкцію.
З часом сільська рада смт Комишуваха виділила монастирю й 4 га землі, на якій черниці вирощували овочі, фрукти та зернові культури. Усі господарські роботи вони виконували своїми руками. У цьому їм допомагали професії та навички, яких вони набули в мирському житті перед тим, як прийти в монастир. Зокрема, серед черниць були лікарі, вчителі, музиканти, художники, кухарі, швачки та фахівці інших професій. Продукти, вирощені в монастирі, використовували для забезпечення потреб черниць, а надлишки могли продавати або роздавати нужденним. Крім того, у Свято-Єлисаветинському жіночому монастирі монахині займалися іконописом, вишиванням церковних ряс, створенням свічок та інших релігійних предметів, але основною діяльністю черниць була молитва. Вони дотримувалися суворого розпорядку дня, присвячуючи багато часу богослужінням.
Перший жіночий монастир в Запоріжжі та його роль у житті міста
Жіночі монастирі приваблювали не лише тих, хто прагнув присвятити своє життя служінню Богові, а й численних вірян, які шукали духовної підтримки, поради та зцілення. Таким місцем був Свято-Миколаївський жіночий монастир, історія якого розпочалася в місті Олександрівську в 1891 році, коли кілька менонітських родин подарували свої земельні ділянки для будівництва храму. Наприкінці травня 1893 року церкву було освячено. Оскільки храм був розташований на ділянці майбутнього трамвайного вузла, то вже в 1930 році для будівництва трамвайної лінії до залізничного вокзалу будівлю церкви було повністю зруйновано.
І тільки в 1991 році завдяки старанням вірян Свято-Миколаївської церкви влада Запоріжжя надала землю під будівництво нового храму. Настоятелем Свято-Миколаївського храму був призначений ієрей Володимир Безпалий, який згодом суттєво розширив територію храму. Зокрема, священник із віруючими людьми облаштували будівлю з басейном для хрещення дорослих і дітей, і до 1997 року збудували церкву та другий поверх для кімнат черниць, з того часу в жіночому монастирі постійно жили, працювали й молилися ігуменя, монахині та трудівниці.
З часом Свято-Миколаївський жіночий монастир став не тільки місцем духовності, де монахині присвячували своє життя молитві та служінню Богові, а й важливим центром освіти, де щонеділі діти з усього Запоріжжя отримували знання та виховання в дусі християнських цінностей. Крім того, черниці активно займалися благодійною діяльністю, надаючи допомогу всім нужденним: готували їжу, роздавали одяг і ліки, надавали притулок тим, хто залишився без даху над головою.
Пройшовши шлях, сповнений викликів і випробувань, жіночі монастирі Запоріжжя є символом духовної сили і незламної віри, при цьому продовжуючи бути місцем, де кожен охочий може знайти внутрішній спокій.