Запорізький край – це не лише колиска козацтва, а й земля, оповита таємницями та легендами про жінок, які залишили слід в історії та культурі регіону. Від давніх часів тутешні землі були населені сильними, мудрими та відважними жінками, про яких складали міфи та перекази. Хтось із них був берегинею роду, хтось – відьмою або чаклункою, а хтось – бойовою подругою козаків. У народних оповідях переплелися містика, любов, боротьба та сила духу, які й досі захоплюють уяву. Найбільшим міфом є той, що в Запорізькій Січі не було жінок, а козаки не одружувалися. Більше на zaporizhanka.com.ua.
Міфи про козацькі часи
Історики ще наприкінці XIX століття закріпили в уявленні суспільства образ козацтва як виключно чоловічого братства, схожого на рицарський орден або навіть монаший чин. Про це свідчать численні історичні джерела, в яких Запорізька Січ постає місцем, куди жінкам доступ був категорично заборонений. Як відзначали тогочасні автори: “Як у вівтар, на Січ жінок не пускали – тут вони були поза законом” або “Не ступай, бабо, ногою в Січовий кіш, краще в домовину”.
Запорожці змальовувалися як воїни, повністю віддані військовій справі, що зреклися особистого життя заради служіння своєму товариству. Згідно з поширеною думкою, всі чини та звання у Війську Запорізькому – від кошового отамана до полкового хорунжого – могли отримати лише неодружені козаки. Одруженим заборонялося займати високі посади, а жити в зимівниках могли тільки ті, хто не мав родини. Право перебування в таких поселеннях надавалося лише козакам та їхнім джурам, а родичі чи батьки могли залишатися там лише за умови, що вони самі належали до куреня. Жінки ж у зимівниках вважалися небажаними, а їхня присутність була під суворою забороною. У такому образі “безшлюбного”, відчуженого від сімейного життя козака дослідники вбачають віддзеркалення всієї української історії, сповненої воєнних протистоянь, боротьби за віру та свободу.
Але є й докази протилежного. Жінка, незалежно від свого сімейного статусу, була під особливим захистом, адже саме вона вважалася берегинею козацького роду. Шанобливе ставлення до матері та дружини знайшло відображення у козацьких піснях, що досліджував О. Кривоший. Народна пісня глибоко і правдиво передавала почуття, звичаї та манеру спілкування того часу. Ввічливе й тепле звернення до жінки не було винятком лише для фольклору – воно простежується і в листуванні козаків, і навіть у тогочасних юридичних документах. Це ще раз підтверджує, яку важливу роль відігравала жінка в житті козацької спільноти.
Чи справді жінки козаків рятували?
На початку XIX століття колишній запорожець Микита Корж залишив унікальні спогади, які відкривають маловідомі сторінки життя козаків. Серед них – згадка про дивовижний звичай, що дозволяв жінці врятувати засудженого козака від смерті. Єдиний спосіб відвернути страту – якщо жінка, не зважаючи на страх і осуд, погоджувалася стати дружиною приреченого.
Ця історія не була поодинокою – подібні випадки збереглися в народних переказах. Наприклад, у Новомосковську, коли там ще діяла Самарська паланка, на шибеницю вели козака, приреченого на смерть. Та раптом дорогу їм загородила молода дівчина, загорнута в біле простирадло – символ чистоти й рішучості. Вона голосно заявила, що хоче взяти засудженого за чоловіка, тим самим намагаючись врятувати йому життя.
Козак, зупинившись, підняв простирадло, вдивився в обличчя дівчини й, трохи помовчавши, промовив: “Як таку Дзюбу вести до шлюбу, то краще на шибениці дати дуба”. Відмовившись від порятунку, він сам звелів вести себе на страту. Ця історія – не лише про козацькі традиції, а й про людську гідність, вибір та долю, що нерідко вирішувалася в один-єдиний момент.
Чи існували козачки насправді?
У козацькій культурі жінки часто займали активну роль, про що свідчать численні прислів’я, що передавалися через покоління. Одним із таких є: “Іван плахту носити, а Настя – булаву”, що має на увазі Анастасію Марківну Скоропадську, дружину гетьмана Івана Скоропадського. Вона стала однією з найвідоміших жінок XVII-XVIII століть, яка активно втручалася в державні справи та здобула популярність під назвою “Настя-гетьманиха”.
Ще одна цікава історія, що також стала частиною козацької спадщини, розповідає про козачку, на ім’я Стеха, подвиг якої дав назву одному з сіл. Легенда “Стешин брід”, записана корінною жителькою села Чорноглазівки, Софією Йосипівною Тищенко, дійшла до нас через покоління. Наприкінці XVII – на початку XVIII століття, коли через річку Оріль пролягав Муравський шлях, степи Придніпров’я часто ставали місцем набігів кримських татар і турецьких яничарів. Щоб захистити себе від нападів, місцеві жителі збудували сторожове поселення біля броду, а Стеха, одна з місцевих жінок, відкрила корчму.
В один із таких страшних днів, коли татари напали на поселення, Стеха проявила неабияку відвагу. Вона заманила ворогів у річку, де разом з іншими захисниками здолала татар. На жаль, вона загинула в бою, але її героїчний вчинок став легендою. Стеху поховали в кургані на березі Орелі, а на її честь село було перейменовано на Стешин брід. Згодом, у пам’ять про чорні очі героїні, назвалася змінилася на Стешино-Чорноглазівка, а з 1927 року – на Чорноглазівку, яка зберігається й до сьогоднішніх днів.
Легенди про козачок у битвах
Перекази свідчать, що в козацьких таборах були жінки, які супроводжували загони в походах. Серед них – “білоголові” дружини старшини й заможних козаків, “дівки-бранки”, кухарки, “ворожки-чарівниці” та їхні помічниці, які за потреби могли стати сестрами-жалібницями, зв’язковими або шпигунками. Вони відігравали значну роль у житті козацького війська, а їхні вчинки залишили слід у народних легендах.
Одна з таких легенд розповідає про облогу козацької фортеці, коли вороги зібрали величезне військо для штурму. Тисячі ворогів обсадили вали, сотні гармат спрямували на стіни, а по високих дахах стояли “чарівниці”, які здійснювали заклинання на добру стрільбу, захист і силу повітря та вогню. Вважається, що саме завдяки цим жінкам козаки змогли вистояти під натиском ворогів.
Одна з найдраматичніших історій пов’язана з боєм під Заславлем. У ньому брали участь дві відважні жінки – сестра полковника Донця Соломія та її товаришка, яких називали “чарівницями”. Вони надихали козаків, допомагали пораненим і вели в бій. Однак у цій битві козаки зазнали поразки, а Солоху взяли в полон. Розповідають, що вороги піддали її жорстоким тортурам, а згодом спалили як “відьму”. За іншими переказами, Соломію та її товаришку стратили, відрубавши їм голови.
Ще одна легенда оповідає про сестру Донця, яка, пророкуючи поразку, виїхала верхи перед військом, вигукуючи слова, що змусили козаків засумніватися у своїй перемозі. Її голос лунав над полем бою, вселяючи тривогу в серця воїнів. Врешті-решт дівчина та її супутниця потрапили в полон, де їх було звинувачено у чаклунстві й злісних прокляттях.
Легенди й історичні документи підтверджують, що жінки неодноразово брали участь у боях разом із козаками. Видатний історик Михайло Грушевський у своїй праці “Про батька козацького Богдана Хмельницького” (1909) наголошував, що жінки билися нарівні з чоловіками. І вороги не мали до них жалю, караючи так само жорстоко, як і козаків. Роль жінок у козацькому війську була значно ширшою, ніж просто супровід воїнів. Вони були захисницями, знахарками, шпигунками, а іноді – і справжніми бійчинями.