Історія жительки Запорізької області, якій вдалося вирватися з окупації

У Запоріжжі з початку війни багато з’явилося волонтерів, які хочуть бути корисним та можуть допомагати іншим. Хтось «працює» в якійсь організації, хтось самостійно допомагає військовим. Щодня приходять сотні людей аби отримати цю допомогу. Далі на zaporizhanka.com.

Волонтерська допомога

До благодійного фонду «Карітас Запоріжжя» перший місяць приходили в основному мешканці Запоріжжя, які лишилися без роботи, без навчання і вони хотіли допомогти. Коли до міста почали приїжджати внутрішньо переміщенні особи, то вони теж вирішили допомагати.

«Кожного дня до нас приходять до 30 волонтерів, в початку дня вони допомагають розвантажувати фури, які до нас привозять гуманітарну допомогу. Фасують продукти харчування, для ВПО, займаються з дітьми. На постійній основі у кожного дня працює соціальний гардероб. Де можна взяти потрібний одяг. Є волонтери, які на своїх автівках їздять та допомагають розвозити харчі самотнім людям, людям з інвалідністю. Дуже багато людей з ВПО нам вдячні, що вони допомагають і є корисними», – розповів фасилітатор по роботі з громадами Юрій Вдовцов.   

Людям щоденно видають гуманітарну допомогу (засоби особистої гігієни, продукти харчування), якщо людина виїхала з окупованої території та має соціальний статус, то їй видають 6500 грн.

Серед внутріньопереміщенних осіб і Тамара Сєчіна. Жінка разом з донькою та 20-річним онуком два місяці прожила в окупації у Василівці.  

Жінка розповідає, що  26 лютого окупанти зайшли у Василівку. Вони трохи постріляли та заспокоїлися. Проте, щодня були вибухи, літали ракети. Після цього родина одразу перейшла жити у підвал.

«Спочатку ми ховалися в школі в бомбосховищі. Там було всього десь 50 людей. Поки тиша, вискакували, щоб наварити поїсти та одразу ховалися назад до підвалу», – розповідає жінка.

Яким було життя в окупації

Тамара Сєчіна розповідає, що перший час було дуже важко, їжі практично не було, у підвалі всі між собою ділили картоплину. Ні грошей, нічого не було, картки були заблоковані, не було де зняти готівки. Потім люди один одному пересилали гроші, переводили у готівку. Окупанти пропонували «гуманітарку», але ніхто її не брав. Наш голова кілька разів привозив якісь продукти та роздавав людям.

Згодом приватні підприємці почали привозити продукти та продавати. Але ціни були космічними. Сіль коштувала 75 грн за пачку, цукор 150-140 грн за кілограм. У магазинах нічого не було, окрім залишків солодкого, різних напоїв, згущене молоко…

Але люди намагалися зайвий раз з укриттів не виходити. Окупанти пропонували місцевим жителям приходити до них на роботу, але ніхто з місцевих на співпрацю з ними не йшов.

Третього травня родина Тамари Сєчіної вирішила виїжджати до Запоріжжя. Спочатку вони планували виїхати з маріупольською колоною, проте не вийшло. Згодом вони знайшли приватного перевізника, який вивозив людей з Василівки.

На першому блокпосту чоловік заплатив окупантам за проїзд і вони людей не чіпали, лише перевірили документи і все. Людям вдалося дістатися з Василівки до Запоріжжі за шість годин. Нині Тамара Яківна разом з родиною тимчасово мешкає у знайомих в Запоріжжі. 

.,.,.,.