Українські жінки в будь-який період історії, навіть у найбільш скрутні часи, знаходили способи демонструвати хоробрість, працьовитість та відповідальність. Але, разом з тим, залишатися жіночними, ніжними, привабливими. Яскравий приклад – запоріжанки, які стали на захист рідного краю поруч з червоноармійцями, коли ворог наблизився до міста. Вони пережили період фашистської окупації, відбудовували Запоріжжя після боїв, лікували та годували фронтовиків, а в той самий час – народжували та виховували дітей. Та головне – вкладали в дитячу свідомість зерно любові та людяності. Більше на zaporizhanka.com.ua.
Моральне і фізичне виживання жінок у Запоріжжі під час війни
Втрати коханих чоловіків і синів, а разом з тим – і годувальників та захисників родини; необхідність годувати та виховувати дітей в період найбільшої матеріальної скрути; готовність щохвилини взяти до рук зброю і вийти на зустріч ворогові чи схопити дитину і тікати від небезпеки, важка фізична робота на відбудові Дніпровської греблі та інших стратегічно важливих об’єктах – далеко не повний список навантажень, які лягли на плечі запорізьких жінок у період Другої світової війни.
«Жінки – найбільш вразлива категорія людей під час війни. Адже вони розуміють, що їм потрібно опікуватись не тільки собою, а й дітьми», – поділилася думкою психолог із Запоріжжя Ірина Куратченко.
В ефірі програми «На часі», запорізькі спеціалісти розповіли, чому жінкам під час війни подекуди навіть складніше, ніж чоловікам.
У вітчизняній публіцистиці є вислів, що у війни не жіноче обличчя. В період Великої Вітчизняної поняття гендеру відійшло на другий план; єдиним завданням чоловіків і жінок було відбиття агресії ворога. Представницям прекрасної статі довелось опановувати професії, до яких раніше їх не допускали. Лінгвісти навіть засвідчують виникнення нової мовної проблеми: такі слова, як льотчик, танкіст, артилерист, піхотинець не мали жіночого роду. З приходом війни на територію Запорізької області тутешні жінки були змушені взяти на себе чоловічі обов’язки, при цьому залишаючись турботливими матерями.
Запоріжанкам, які вирішити піти на фронт, присвятити себе воєнній медицині чи працювати у підпіллі доводилось віддавати дітей на виховання чужим, часто навіть незнайомим людям. Вони розуміли, що можуть більше не побачити їх. Це було великим психологічним навантаженням. “Кохана дитино! Прийшовши на четвертому тижні твого життя, сидячи на стриху в сіні, при світлі крізь щілини, хочу залишити тобі від мами кілька рядків дрібного рукопису. Кохана Мотренько, коли підростеш і добрі люди дотримають для тебе цього листа, то прочитай його уважно і зрозумій мамині наболілі серце і душу. Мотренько! В яких тяжких умовах я тебе носила… то описати годі. Коли ти виростеш і будеш читати історію нашої боротьби з найжорстокішим ворогом українського народу, ти не в одній статті знайдеш подібне. Тоді подумай, що і твоя матуся разом з тобою так ішла…”, – про сумну історію розлучення матері з дитиною дізнаємося з просвітницького проєкту «Війна не робить винятків», організованого Українським інститутом національної пам’яті.
Як почалась війна для запоріжанок
Перша страшна масштабна подія в контексті Другої світової війни для Запоріжжя відбулась у серпні 1941 року. Німецькі підрозділи швидко просунулись територією УРСР на схід і 17 серпня вже наблизились впритул до Запоріжжя. Наступного дня командуванням Південного фронту було прийнято рішення про підрив дамби Дніпровської ГЕС з метою стримати наступ фашистів на місто. На момент підриву дамби більшу частину боєздатного населення Запоріжжя було мобілізовано на фронт, тому робота по відбудові та порятунку тих, хто вижив після вибуху лягла на місцевих жінок.
«Жінка, яка мешкала неподалік від дніпровських плавнів каже, що мешканці цього району чули страшенні крики і зойки. Тоді всі дістали човни, а човни там були майже в кожного, і почали рятувати солдат, які чіплялися за верхівки дерев. Багатьох людей врятували», – розповів запорізький історик Володимир Лініков.
Вибухом було знищено майже чверть 600-метрової дамби, а це означало, що на місцевих жінок, дітей та літніх людей попереду чекало два роки важких відбудовчих робіт в денну та нічну зміну під постійним наглядом німецьких солдатів.
Як жінки психологічно відновлювались під час війни без інтернету та електроенергії
Корінна запоріжанка Олена Степанівна Печенюк розповідає, що в роки фашистської окупації родина її мами проживала на березі Мокрої Московки – невеликої річки, що омивала кілька східних районів Запоріжжя. Мама і старша сестра працювали на відбудові дамби. З їх розповідей Олена Степанівна дізналася, що під час важких робіт жінки знаходили можливість навіть жартувати й співати пісні, а у вихідні дні, котрі траплялися не часто, збирали у себе вдома компанію колежанок. Зустрічатися з родичами та знайомими у людних районах міста було небезпечно; німці контролювали пересування місцевих і не дозволяли збиратися великими компаніями. А от на околицях комендантський нагляд був не таким суворим.
На території міста та області була запроваджена комендантська година. Пересування в денний час було вільним не тільки по місту, але й між населеними пунктами. День, коли кілька жінок збирались разом і вирушали до найближчого села, аби віднести місцевим якісь речі, щоб обміняти їх на продукти, вважався майже святковим. «У ті часи це можна було порівняти з недільним походом до театру», – жартує Олена Степанівна.
Важкі трудові будні у деокупованому Запоріжжі
Запоріжанка розповідає, що коли в місті у деяких сімей закінчувалися продукти, а коштів не було, село ставало справжнім порятунком від голоду. Особливо тяжко переживалися зими під окупацією. В окупації запоріжці та мешканці області пережили дві зими, бо в ніч з 29 на 30 грудня 1943 року німецькі війська відступили від околиць обласного центру. Після деокупації області жити стало легше морально, але не фізично. Жінки залишалися працювати «на відбудову», частину жіноцтва радянська влада «кидала» на села, щоб вести натуральне господарство, значну частину від прибутку якого потрібно було віддати державі. «Із розповідей старших знайомих я б не сказала, що під німцями фізично жилось гірше, ніж під «червоними». Для себе не жили ні під ким», – говорить Олена Степанівна.
Як залишатись жіночною навіть під час війни
Здавалося б – яка жіночність, коли місто живе під окупацією, майже щодня приходять тривожні звістки з фронтів, засобів до існування катастрофічно не вистачає. Але запоріжанки героїчно тримались не лише на трудовому фронті. Під час війни життя не зупинилося: жінкам доводилось лікуватися і народжувати дітей у складних, часто антисанітарних умовах. А розраду від постійної фізичної й нервової напруги місцеве жіноцтво часто знаходило у заняттях, які, як тепер може здатися, були не на часі.
Мешканка Василівського району, що на Запоріжжі, згадує, як її мама під час війни виготовляла домашні парфуми. Для цього використовувала бджолиний віск, сухі трави, спирт, олію. Антоніна Миколаївна пам’ятає запах польових квітів, зібраних у пучки й прив’язаних до дерев’яних балок на стелі. Її мати, Євдокія Гаврилівна, була місцевою знахаркою, тож добре зналася на рослинності. Жили на хуторі, доступ до різнотрав’я був постійно. Жінка не пам’ятає сам процес виготовлення парфумів, бо на той час була ще малою. Але згадує, як мати вимочувала сухі трави в олії, додавала спирт, топила віск у спеціальній діжечці. Іноді виготовляла таку продукцію на замовлення – якщо в навколишніх селах планувалось весілля чи комусь потрібно було передати «на місто».
Місце жінок не тільки в тилу
Показова біографія командира взводу морської піхоти Євдокії Завалій доводить, що запорізькі жінки під час війни могли бути ефективними не тільки в тилу. Коли німецькі військові підрозділи просувалися до Запорізької області, Євдокія працювала фронтовою санітаркою. Під обстрілами вона рятувала життя армійців та звичайних людей. Під час оборони острова Хортиця дівчина отримала поранення. На лікування була направлена до Краснодару, але відмовилася, коли їй запропонували комісуватися. Як тільки змогла самостійно рухатися – «напросилася» на фронт, потратила під Севастополь.
Молода санітарка брала участь в оборонних, а потім і наступальних операціях під Севастополем та Балаклавою. Особливо відзначилася під час Будапештської операції, коли взяла на себе відповідальність командувати особовим складом замість вбитого командира. Тоді Євдокії разом з бійцями, що були у неї в підпорядкуванні, вдалося захопити в полон німецького генерала. За це дівчина отримала орден Червоного прапора та орден Вітчизняної війни І ступеня. І це лише одна із відважних запоріжанок, що знайшли своє покликання у захисті рідної країни.