Історія запорізьких публічних будинків

Розпочати розповідь про історію запорізьких борделів, мабуть, варто згадкою про той факт, що спочатку вони були заборонені, адже порушували моральні закони Російської імперії, до якої на той час належав Олександрівськ. Однак влада все одно не могла встановити тотальний контроль над найдавнішою професією, тому довелося йти на поступки та давати добро на відкриття так званих “будинків терпимості”, які на той час були однією з перших форм розвитку проституції. Така назва перших громадських будинків в Олександрівську ніби говорила про те, що влада погодилася терпіти такий аморальний бізнес у зв’язку з неможливістю його припинити. Більше на zaporizhanka.com.ua.

Так, починаючи з травня 1884 року в Олександрівську затвердили “Правила для власниць борделів”. Вже в назві цього документа криється одне з головних правил: володіти будинками терпимості могли тільки жінки, причому вік їх повинен був перебувати в межах 30-60 років. На роботу дозволялося брати дівчат віком від 16 років, проте згодом через певні моральні та етичні засади суспільства того часу, було прийнято рішення змінити нижню межу віку повій. Це сталося в 1901 році і з того моменту в будинках терпимості могли надавати послуги тільки жінки від 21 року, але, звичайно, це правило не дуже успішно дотримувалося.

Всупереч усім правилам

Що ж до розташування будинків терпимості, тут теж були особливі аспекти. Наприклад, борделі не можна було будувати біля церков, училищ та шкіл: відстань між цими об’єктами та публічним будинком не мала бути меншою за 300 метрів. Цього правила власниці та власники будинків терпимості теж не завжди дотримувалися в суворості. Яскравим прикладом тому може стати публічний дім (тоді – дім терпимості) Китайчикових: спочатку він був побудований неподалік початкової школи змішаного типу. У зв’язку з правилом про школи, власники були змушені перенести заклад, але ця спроба успіхом не увінчалася: пізніше цей будинок терпимості відкрився в передмісті Олександрівка прямо навпроти сирітського притулку. Такі правила насправді мали під собою вагомі підстави: річ у тому, що часто у вільний час дівчата дуріли у дворі закладу у непридатному вигляді, а то й спокушали неповнолітніх, яких, відповідно, біля шкіл було повно.

На розташування далеко від шкіл і церков правила діяльності публічних будинків не обмежувалися. Ще одна важлива умова їх створення звучала так: будинки терпимості не можуть працювати у святкові дні та в неділю до моменту закінчення церковної літургії. Але й цим правилом також часто нехтували, адже свят тоді було ну дуже багато, а працювати все ж таки потрібно було.

Приїхала вступати – стала жрицею кохання

Якщо торкнутися питання, хто ж працював у будинках терпимості того часу в Олександрівську, можна побачити досить неприємну картину. За історичними відомостями, більшість нічних метеликів олександрівських публічних будинків (приблизно 70%) походила із сільської місцевості. Дівчата прямували у великі міста з метою вступити до навчальних закладів, здобути освіту та влаштуватися на роботу, але не завжди їм це вдавалося. Тоді вони вирішували піти шляхом найменшого на той час опору і влаштовуватися в будинки розпусти. На той час така причина вибору “ударної праці” була досить поширеною.

Щодо національності робітниць будинків розпусти Олександрівська тих часів, більшу частину з них становили росіянки та українки, трохи менше було єврейок і зовсім небагато полячок.

Незважаючи на те, що такий варіант роботи, який обирають дівчата через їхню кричущу бідність або неможливість вступити в інститут, був досить ходовим, він таїв у собі безліч небезпек і венеричні захворювання, які іноді все ж таки зустрічалися серед клієнтів – далеко не найстрашніше, що тут могло статися. Куди гірше було нарватися на бандитів: за деякими історичними відомостями, одним із найнебезпечніших на той час був раніше згаданий будинок терпимості Левіта. Вся справа в тому, що саме сюди найчастіше навідувалися представники злочинного світу, що призводило до п’яних перестрілок та поножовщини у розпал їхніх гулянь.

Скільки заробляли повії в Олександрівську

Говорячи про оплату праці нічних метеликів, можна запевнити, що вона була цілком гідною. Почнемо з того, що, як і зараз, у той час утримання будинків терпимості було досить прибутковим заняттям. Так, згідно із законом, встановленим у 1844 році, 75% від усього прибутку за місяць поділялися між співробітницями, а 25% йшло до рук власниці борделя. Серед основних споживачів послуг жриць кохання на той час були чоловіки різних класів: тут і солдати, і заводчани, і чиновники, і студенти. Також увагою повій не гидували спекулянти, залізничники та бандити.

Повертаючись до питання заробітку повій в Олександрівську, можна сказати, що вони жили зовсім не бідно, адже зарплата на місяць становила близько 10 рублів на місяць (для столичних путан цей показник міг досягати навіть 20-40 рублів), тоді як, наприклад, робітниці текстильних фабрик на місяць отримували від 10 до 15 рублів.

Працювати “за професією” дівчата могли недовго: переважно стаж становив від 3 до 4 років, але на цю роботу приходили жінки як 30 років, і 17.

Також важливо зазначити, що для кожного класу діяв певний тариф. Так, повії першого класу були “дорогими”: за ніч дівчата могли отримати до 15 рублів за ніч. Послугами жінок цього класу користувалися переважно представники еліти міста. Наступний клас – другий – користувався значно більшою популярністю. До послуг нічних метеликів, які отримували від 3 до 7 рублів за ніч, вдавалися здебільшого офіцери та чиновники. І, нарешті, “найходовіший”, третій клас – тут дівчата могли заробити від 30 до 50 копійок за годину старанної роботи. Варто зазначити, що в Олександрівську більша частина борделів була саме третього класу, але деякі заклади все ж таки були розраховані на міську еліту.